«ВІН БУВ ТАКИЙ, ЯК ЙОГО ТВОРЧІСТЬ…»

До 130-річчя від дня народження Миколи Куліша (1892–1937)

«Микола Куліш – чи не найтрагічніша постать української драматургії доби так званого «Розстріляного відродження»… Твори його, заборонені у тридцяті роки, поверталися на українську сцену важко, з великими втратами, здебільшого кружним шляхом, через іншомовні переклади й постановки…»

 (Лесь Танюк)

В «Автобіографії» 1921 року Микола Куліш наводить вихідні факти свого життя: злидні батрацької батьківської родини у Миколаївській губернії, найми з раннього дитинства, шалений потяг до навчання, гімназія екстерном, відсутність грошей, мобілізація на фронт, швидка кар’єра в радянській провінції, спочатку в Олешках, потім у Херсоні, а з 1922 року – в Одесі, вступ до партії у 1919 році.

Письменницька ж доля Миколи Куліша булла яскравою і суперечливою, як і більшості митців бурхливого початку ХХ століття, і розпочалася тріумфальним успіхом першої ж п’єси письменника. Драма «97» щойно невідомого автора справила фурор, стала першим кроком, який докорінно змінив усю працю театральних колективів. Микола Куліш отримує визнання реформатора українського театру, який одним із перших ступив у простір «драми абсурду», як і Лесь Курбас з його театром «Березіль». Їхня дружба тривала 8 років і мала величезний вплив на становлення українського театру у першій половині ХХ століття.

З початком революційного терору покоління «зразкових» за біографією максималістів, до якого належав Микола Куліш, зазнало репресій і фізичного винищення. 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох було розстріляно 1111 українських інтелігентів, у тому числі і Миколу Куліша. Місце вбивства українських класиків було виявлено лише 1997 року.

Трагедія митця злилась із трагедію всієї епохи і людини цієї епохи, яку Микола Куліш показав у своїх п’єсах, і яка гине, опинившись у полоні революційного фанатизму ХХ століття, у полоні антигуманної ідеології. Пошуки людини в світі тоталітаризму приречені на загибель.